ТВОРЧІ РОБОТИ УЧНІВ

ТОБІ, НЕСКОРЕНА

      Україна…  Славна, могутня, вільна… Бідна, сплюндрована, згорьована…  То яка вона, наша Україна? Напевно, найвлучніший епітет – нескорена. Скільки горя і біди випало на тендітні плечі жінки - України? Так, саме жінки, бо  для мене Україна  - жінка, яка може витримати все і залишитися красивою і гордою.  ЇЇ брали в полон турки і татари, продавали на невільничих ринках, знущалися, а вона не ставала на коліна, не корилася. Навпаки, їй корилися, її обожнювали. Згадаймо Роксолану! Чи це не образ нескореної України.

    Княгиня Ольга, Ярославна – це теж жінки, які асоціюються з образом України для мене. Як Ольга, Україна любляча дружина і мати, мудрий правитель, жінка,  красою і розумом якої захоплювався світ, справжня християнка. А Ярославна ?Чи не так століттями оплакує Україна чоловіків, що не повертаються з полю бою?

      Сьогоднішня Україна для мене – це Ліна Костенко, жінка зі своїми поглядами та переконаннями, яким вона в жодному разі,  за жодних обставин і за жодної влади не змінює.

       Тобі, нескорена, мої думки і сподівання. Своє життя кладу тобі до ніг.

                                                                    Козловська Галина, 7-А клас ЧЗШ № 6

                                                        

Якби я була депутатом…

               Одного дня мене просто-таки переслідувало незнайоме слово «депутат». Те, що так називають якусь людину, я зрозуміла. А от яку саме і що вона робить, мені стало цікаво.

               Напевно, ця особа багато говорить і часто не по справі, бо коли моя бабуся з подружками півдня протеревенила, вирішуючи «нагальні» проблеми, дідусь сказав: «Ну, ти як справжнісінький депутат!» А ще, мабуть, ця людина любить подорожувати разом з усією родиною. Пригадую, як усе літо мама просила тата про подорож на море, а той відповів: «Я не депутат, мені на оздоровлення усієї сім’ї держава грошей не виділила!» Та найбільше мене вразила ситуація, яка сталася на залізничному переїзді. Ми стояли, бо мав от-от їхати потяг. Аж ось якийсь «сміливець» на дорогій іномарці на шаленій швидкості промчав,  незважаючи на  заборону. Аж ось і ДАІ. Мама сказала, що доведеться водієві сплатити штраф, а тато відповів: «Поглянь на номери, це ж депутат їде!»  Інспектор ДАІ, правда, зупинив машину, потис руку тому, хто був у авто, побажав щасливої дороги - і відпустив.

               Ну що ж, депутатом бути добре, подумала я, і твердо вирішила ним стати. Увесь день я мріяла про море, відпочинок, гарне авто…і раптом заснула. Сниться мені сон. Я гарна жінка у дорогому елегантному  костюмі,  з сумочкою, яка коштує двадцять зарплат лікаря чи вчителя… Не знаю, чому, але мені стало соромно. Та не надовго. Далі  мені снилося море, відпочинок з усією родиною. Мій номер у готелі складається з п’яти кімнат і двох ванн.  Я можу дозволити собі усе… Та тут я знову згадала слова тата про брак грошей і наш відпочинок на Світязі у маленькому будиночку і кімнаті на п’ять ліжок… Не варто жити спогадами, подумала я, я все це заслужила, я багато працюю, я усього досягла сама… Хіба не так? Але тоді виходить, що працюють лише депутати?! А як же мої батьки, дідусь із бабусею?

                 Від сумних думок я прокинулася і вирішила, що я все-таки хочу бути депутатом,  але не таким, як уві сні. Я б зробила так, аби всі українці мали змогу хоча б раз на рік достойно відпочити. Я б підвищила пенсію, щоб дідусь з бабусею змогли б пожити хоча б на схилі літ. А ще я б розвантажила шкільну програму і забезпечила усіх учнів електронними підручниками, бо я маленька і худенька, а мій  рюкзак важить більше п’яти кілограмів.

                  Але це буде ще не скоро, поки я стану депутатом.  Шановні депутати, може ви почнете робити те, що запланувала я?  А я потім продовжу,  коли виросту.

                                                                                  Учениця 6-Б класу 

                                                                                   Гаращук Яна

ГЕРОЇ У МОЇЙ РОДИНІ

             Герої…  Хто вони?  Чи є серед нас?  Героями ми звикли називати тих, хто вчинив подвиг, когось врятував, захищав свою Батьківщину зі зброєю  в руках чи возвеличив талантом… Герої здобували перемогу під час Другої світової війни, герої воювали з «мирним» атомом, ціною власного життя даруючи  його іншим…  Герої і ті,  хто у мирний час загинули на Майдані, захищаючи європейські цінності… Слава і тим героям, які сьогодні воюють на війні, якої нібито і нема. А герої є!

         Герой і той, хто все життя жив заради когось, нічого не вимагаючи і навіть не просячи в обмін. Просто жив,  народжував дітей, виховував онуків, радів правнукам… Пережив війну, голод,  сирітство – і не втратив людяності і доброти, оптимізму. Такою є моя бабуся Оля.  Кожного разу, відвідуючи її у далекому волинському хуторі, я дивуюся:  звідки моя бабця бере сили. Завжди  усміхнена, охайно вдягнена та акуратно заплетена, у біленькій хустині. У свої 97 років вона виглядає дуже гарно.  Такого рум’янцю на щічках,  як у бабці, у мене нема вже років десять. Та головне - від бабці віє теплом і затишком,  а у хаті, що по-старовинному прибрана рушниками, старими чорно-білими світлинами і, звичайно, портретом Шевченка, завжди смачно пахне пиріжками. Влітку стара, по-господарськи доглянута хатина потопає у мальвах. А квіти ростуть усюди: між картоплею та буряками – айстри, між огірками – чорнобривці. У бабці цвіте усе, навіть кактус, який росте у старій дірявій каструлі у звичайній волинській землі, цвіте усе літо (а в нас вдома чомусь ще жодного разу не цвів, хоч ми його теж  взяли у бабці). У  неї завжди родять огірки і помідори, на лаві сплять свої і чужі коти, а на подвір’ї  завжди багато сусідської дітвори.

             «А що, не чекали?»- завжди кажуя, коли несподівано приїжджаємо. –«А я вас завжди чекаю, щонеділі виглядаю у вікно. Не чекаю хіба тиждень після вашого приїзду.  Або коли дуже засніжить, то прошу Бога, щоб не вирушали в дорогу, аби біди не сталося.  А я ще почекаю…» Після цих слів стає радісно, що тебе так люблять, і сумно та соромно, що забуваємо про тих, хто так любить. Онуки та правнуки - це єдине, що у бабці залишилося. Як страшно жити і хоронити своїх дітей. Страшно залишитися на схилі літ самотньою, маючи багато онуків.  Але, напевно, так треба. Треба жити. Так говорить бабця. Інша уже давно б зневірилася, розчарувалася, зачерствіла. Але не вона. Одного разу  ми довго не навідували бабцю Олю, а коли вирішили поїхати, то переживали, що та образилась на нас, що забули, дорікатиме. Але почули, що розуміє, що бензин дорогий, дорога погана, що робота, навчання, діти, клопоти… Розуміє  і прощає, сама знаходить виправдання, бо любить… І ми зрозуміли, що не можна забувати, бо ж причин, чому не приїхали, звичайно, можна знайти безліч. Але колись дуже захочеться приїхати, пригорнутися, а не буде до кого…
                                                                            Остапчук А.І. 

моя бабця Оля

 ВЧИМОСЯ СКЛАДАТИ КОЛОМИЙКИ

Ой співанки-коломийки, в'язанки з них зв'яжу
І про школу свою рідну зараз вам розкажу. 

Наша школа в Гірнику, як та рукавичка, 
Поміщаються усі: і малі, й величкі.

Керівничка у нас є, звати Антоніна,
Вона хоче, щоб у нас була дисципліна.

А у класі є дівчата, гарні всі й чудові,
Вони дивляться на хлопців, хлопці ж гонорові.

Оце я вам розповів про школу чудову, 
Тепер слово передам Саші Чічеркову. 

                                                  (Малєрик Андрій, 7-Б клас)